Індійський період Кемпо, китайський та японський періоди – всі вони взаємопов’язані, і ці зв’язки діють до теперішнього часу. І було б дуже не коректним розповідати лише про становлення та розвиток Сьоріндзі в Японії, і в країнах, у яких ця система з’явилася надалі. Необхідно знати та пам’ятати витоки. Тож про що говорить історія?
Витоки Сьоріндзі Кемпо (втім, як і багатьох інших видів єдиноборств Сходу) губляться у глибині століть. Саме з цієї причини є складним точне відтворення фактів, дат та подій, які мали місце на шляху розвитку цього своєрідного виду вдосконалення духу та тіла.
Як стверджує переказ, в 520 році з Індії, перебравшись через Гімалаї, до Китаю прийшов індійський чернець Бодхідхарма (за яп. Бодай Дарума або Дарума Дайсі). Згідно з чаньською традицією, саме він є першим Патріархом Чань (яп. Дзен) буддизму (і 28-м загально буддійським). Метою ченця була проповідь буддизму в тій його формі, яку він вважав вірною і цілком доступною для різних верств населення Китаю, тому що на той момент, практика буддійського Вчення у китайців була зведена до будівництва все більш дорогих храмів, пагод, статуй і дорогоцінних металів статуй Буди.
У той період правив імператор У-ді (502-549 р.), який був затятим прихильником і покровителем буддизму. Саме тоді розвиток та розповсюдження цього Вчення по всіх провінціях Китаю досягло свого апогею. Маючи імператорську підтримку, буддійські храми (яп. Дзіїн) виростали як гриби. На момент прибуття Бодхідхарми до Піднебесної, по всій території Китаю налічувалося вже 47 монастирів, що перебувають на державній дотації, 8 монастирів, що існували на приватні пожертвування багатих сімей, та 30 000 буддійських храмів, забезпечених пожертвами парафіян.
Тим часом, при імператорському дворі, куди спочатку потрапив місіонер, його трактування буддизму, що вимагало тривалих сидячих медитацій і поглибленого погляду всередину себе, не було зрозуміло і прийнято. На запитання лянського імператора: “Як будуть оцінені мої духовні заслуги? Адже я так багато грошей жертвую на спорудження нових монастирів, храмів, підтримую буддійські громади, надаю монастирям безліч пільг”. Відповідь була проста: “Все це нічого не варте і не має значення, все це не більше, ніж тінь і порожнеча”. Усвідомлюючи, що від нього очікувалася зовсім інша відповідь, Бодхідхарма залишив імператора, що розчарувався в ньому, і продовжив свій шлях, шукаючи послідовників і учнів в інших провінціях Китаю.
Прийшовши в провінцію Хенань, мандрівний чернець оселився в монастирі під назвою “Шаолінь-Си”. Цей монастир був збудований на горі Сушань спеціально для індійських місіонерів. Саме там його вчення потрапило на благодатний ґрунт, на якому й зародилося релігійно-філософське вчення, відоме сьогодні у всьому світі під назвою Чань-буддизм. 9 років Бодхідхарма передавав справжній буддизм ченцям.
Сам Бодхідхарма був дуже цікавою особистістю. Він належав до касти брахманів. Будучи третім за старшинством сином володаря південноіндійського раджі Сугандха, виховуючись у княжому палаці, він вивчав поряд із стародавніми Ведами і буддійськими сутрами, традиційні військові мистецтва, у тому числі і кулачний бій (відомий під загальною назвою “бойове мистецтво стародавній Індії”). Багато часу він приділяв фізичним вправам, пам’ятаючи про те, що сам Будда Гаутама підкорив серце принцеси Яшодари лише після того, як переміг суперників у метанні каміння.
З ім’ям Бодхідхарми пов’язують багато легенд: про появу в буддійських монастирях традиції пиття чаю, про створення ним “шаоліньського стилю” та ін. , Єдиним справжнім з приписуваних йому творів вважається “Трактат про два входження і чотири дії”, в якому пояснюються основні методи досягнення просвітлення, що виражаються в інтуїтивному осягненні та практичній діяльності. Цей трактат є одним із найважливіших текстів, що вивчаються в Сьоріндзі.
Однак, повсюдну популярність Шаоліньському монастирю принесла, аж ніяк не практика Чань-буддизму. Справа в тому, що в стінах цього монастиря була розроблена унікальна система психофізичного тренінгу, яка стала (згодом) базою для цілого ряду напрямків єдиноборств, відомих під загальною назвою – Цюаньфа (кит) або Кемпо (яп).
Слід зазначити, що сам Бодхідхарма, найімовірніше, не вигадував і винаходив техніки ведення рукопашного поєдинку. Мабуть, правильним буде припустити, що за основу викладання він взяв методики давньої індійської системи бою, що вивчається в молодості, відомій під назвою Каларі Паятту.
З позицій сьогоднішнього дня, можна сміливо стверджувати, що цьому виду єдиноборств понад 6000 років і за свою багатовікову історію воно не зазнало значних видозмін. У ті часи воно широко культивувалося по всій території давньої Індії. Звичайно ж, в історії існування Каларі Паятту були і моменти забуття, коли ця система була практично втрачена. Однак, були знайдені віддалені невеликі села, в яких це мистецтво збережено та розвивається досі.
Як і Шаоліньська школа в майбутньому, мистецтво Каларі Паятту ділилося на Північний і Південний напрямок, які практикують різні методики оволодіння зброєю, вільним боєм та медичними аспектами.
Південний напрямок Каларі Паятту, який, власне, і вивчав Бодхідхарма, включав 5 рівнів: одиночне виконання техніки зі зброєю і без неї, методи утримання, задушення, супроводу, техніка кидків. Найбільш цікавими розділами були, мабуть, методи ведення вільного бою та способи на життєво важливі центри тіла людини. Але за всієї багатогранності і ефективності цієї системи слід зазначити, що вона базувалася на серйозної релігійної платформі.
До речі, знання про енергетичні канали на тілі людини, точки і методи впливу на них, китайці дізналися також завдяки буддійським ченцям з Індії. Не було жодного хворого китайського селянина, який випадково, працюючи на полі, тицьнув себе кудись, і після цього одужав. До Китаю ці знання надійшли вже у готовому вигляді. 2500 років тому, за часів Будди, жив відомий лікар на ім’я Гіба (яп). Звідки він знав про все це, історія замовчує, проте ці знання передавав людям саме він. Потрапивши до Китаю, ці знання стали розвиватися далі, і зрештою виникла китайська медицина. Багато методів впливу на точки і канали ввібрали у себе і бойові мистецтва Китаю.
Таким чином, за допомогою Бодхідхарми, у своїх розробках філософії та техніки Кемпо, китайські ченці мали унікальну можливість використати досвід своїх індійських попередників. Світогляд сподвижників індійської школи не конфліктувало з китайською ментальністю того часу. Воно надзвичайно гладко вписувалося, і тому саме в Китаї з легкістю були підхоплені ці ідеї.
До приходу Бодхідхарми в Шаоліні вся практика буддизму переважно зводилася до читання сутр, співу мантр та сидячої медитації (яп. дзадзен). Нововведення Бодхідхарми мало простий зміст: “Необхідність одночасного розвитку, як Духа, так і Тіла”. Ось чого не вистачало раніше у практиці. Всі, у кращому разі, були захоплені лише розвитком власного Духа, забувши про іншу невід’ємну складову будь-якої живої істоти – Тіло.
