Спершу Кемпо не вигадувалося ченцями Шаоліня, як засіб самозахисту і в повному розумінні бойовим мистецтвом не вважалося. Це судження – помилкове, і народжене, швидше за все, на догоду тим, хто використовував (або використовує) популярність даної системи у своїх вузьких (меркантильних або йогоїстичних) цілях. Послушники Шаоліня сприймали Кемпо, так само як і дзадзен (сидяча медитація), за аскетичну практику та метод очисних розпоряджень, що має на меті створення гармонійної єдності духу і тіла. Фізична фортеця, що досягається в ході практики Кемпо та ослаблене тривалою сидячою медитацією тіло, являли собою дві абсолютні протилежності. Але спільна їхня практика принесла воістину феноменальний результат у розвитку людини, як гармонійної з усіх боків особистості.
Звісно, з сьогодення позиції про це міркувати досить просто. Адже кожна, скільки-небудь освічена людина, знає про один з основних законів філософії — закон єдності та боротьби протилежностей. Але, в ту годину, про яку йдеться, поєднання воєдино зовсім протилежних релігійно-філософських практик і поглядів, пошук оптимальних технік і розробка цілісної системи психофізичного тренінгу, проводилися методом чисельних спроб і помилок і, безсумнівно, вимагали гнучкого розуму, високої проникливості та досконалої інтуїції.
Практично всі основні принципи, внесені Бодхідхармою, які були дбайливо збережені й доопрацьовані в Китаї ченцями храму Шаолінь, мають продовження в японському храмі Сьоріндзі. Саме тому традиційно історичним засновником Сьоріндзі Кемпо вважається Бодхідхарма. Ну а фактичним, як уже говорилося у попередніх статтях, – Со Досін. Підкреслюючи лінію наступності Шаолінської традиції, японську систему названо Сьоріндзі Кемпо (що, власне, є японською транскрипцією ієрогліфів “Шаоліньсі Цюаньфа”
Отже, храм “Шаолінь-сі”, індійський чернець Бодхідхарма та його учні стали відправною базою для розвитку релігійно-філософської школи Чань (Дзен) та широкої практики фізичного тренінгу, відомого під загальним назвам “Кемпо”. Часто можна натрапити на висловлювання, що Бодхідхарма прийшов і навчивши ченців битися. Але слід розуміти, що цього могло й не бути. Суть в іншому – він передавши їм саму ІДЕЮ, про необхідність розвитку Тіла, нарівні з Духом. До нього цього не було. Передав ці принципи, цю філософію, він цим давши потужний поштовх до подальшого розвитку цієї ідеї. Природно, що після Бодхідхарми у Шаоліні були й інші індійські місіонери, які, своєю чергою, могли передавати будь-які бойові прийоми. Проте, ідея об’єднання бойвого мистецтва (як найпотужнішого каталізатора у духовному становленні) та релігійної практики належить Бодхідхармі. Досі в Шаоліні, як
залізне здоров’я
духовний розвиток
мистецтво самозахисту
Це міцна основа для самостановлення ( дзико какуріцу).
Іскра повинна спалахнути в людині, подібно до того, як вона виникає від взаємодії позитивного та негативного полюсів. Варто лише відключити один із полюсів і іскра згасне. Гармонія зовнішнього та внутрішнього, впевненість у своїх думках, почуттях, вчинках ставала запорукою стану перманентного щастя для послідовників Бодхідхарми. Удосконалення тіла та граничний розвиток фізичних здібностей при заняттях Кемпо мало сприяти духовному очищенню, ясності думки, вихованню гуманності, безстрашності та рішучості.
Заради справедливості, треба зауважити, що у Бодхідхарми тоді були й супротивники. Не всім припала “до смаку” ідея необхідності виконання якихось важких вправ. Але у цьому протистоянні ідеї Бодхідхарми довели свою життєвість на ділі. Коли на храм неодноразово нападали, виникала ситуація самозахисту. Ченці мали сили себе захистити. В історії зафіксовано факт, як 400 ченців зупинили манжурську армію, маючи в руках лише залізні ціпки. Це свідчить про їхню надзвичайну силу тіла і духу.
Популярність храму “Шаолінь-сі” та його послушників зростала швидко та повсюдно. Не могло не викликати різко негативної реакції з боку керівничих кіл. На той час правління Лянського імператора У-ді добігло кінця, а разом з нею закінчився і золотий час розквіту буддизму. Наступні правителі, не те щоб не відчували ніжних почуттів до буддизму, але були активними противниками.
Численні пожежі, руйнування, знищення рідкісних трактатів з філософії та практики Кемпо, повсюдне переслідування ченців – така доля “Шаоліня” в ті роки. Можна впевнено стверджувати, що Кемпо перестало існувати як істинно монастирська Школа. Ченці розбрелися по всьому Китаю, передаючи свої навички мирянам. Можливо це пояснення того, що так багато різних стилів вийшло зі стін храму.
Пізніше “Шаолінь-си” було відновлено. Йогонові послушники виявляли велику активність у питаннях буддистської практики, філософії та медицини. Але немає жодного відомого факту про подальший розвиток ними Кемпо в тому вигляді, як воно спочатку зароджувалося. З жалем доводиться констатувати те, що Кемпо зникло з місць свого становлення.
Були в історії Китаю періоди (пізній період Сунської династії й до настання правління династії Цін), коли Кемпо переживало воістину “золоту еру”. Існуючи (після руйнування Шаолиня) лише як окремі техніки та комплекси, унікальна система, проте, продовжувала жити. Безліч шкіл, різноманітність майстрів (як уявних, і істинних), щире бажання народу познайомитися з Кемпо, — це було властиво цьому періоду. Звичайно, найбільш популярними та шанованими були ті Школи, які, так чи інакше, мали історичний зв’язок з істинним Кемпо ченцем Шаолінь-сі. І тому не варто дивуватися, якщо хтось із майстрів сьогодні вважає, що саме він продовжує практику справжнього Шаоліньського мистецтва. Всі ми (шанувальники єдиноборств Сходу) так чи інакше зобов’язані бійцям Шаоліня тим, що є можливість сьогодні вивчати унікальне мистецтво, що поєднує практику духу і тіла, розуму та сили.
Золота ера” Кемпо тривала аж до XX століття. Причому розвитку мистецтва не завадили ні страшні гоніння, ні суворий закон 1730, що забороняє практику Кемпо в будь-яких його проявах, ні втоплене в крові Боксерське повстання 1900 року.
Після суворого указу 1730, коли здавалося, що Кемпо зовсім зникне або залишиться в покаліченому вигляді, справу продовжили численні таємні товариства. Імператорський уряд не визнавав політичних партій та будь-яких інших узаконених органів народного протесту, і таємні суспільства протягом тривалого часу служили цілям захисту та взаємодопомоги, особливо при посиленні гніту. Багато хто з них створювався на основі релігійних сект, але найчастіше об’єднання відбувалося на ґрунті занять Кемпо. Таємні суспільства зазвичай збільшували свою активність на кінцевих етапах існування династій.
Повстання боксерів у 1900 році стало результатом дій кількох таємних товариств, які об’єдналися у реалізацію спільної мети — побудови держави на основі справедливості та гармонії. Спочатку повсталі виступали проти династії Цин, але наприкінці XIX століття, внаслідок зміни настроїв у народі, вони направили свої дії проти іноземних колонізаторів і стали більш менш процинськими. Вдова імператриця Цисі (1834-1908) та її радники на перших парах підтримували боксерів, але пізніше, коли розгром повстання став неминучим, виступили проти нього. Без імператорської підтримки повстання боксерів зазнало краху, і з його розгромом Кемпо в Китаї занепало. У 1900 році китайський уряд вжив ефективних заходів для заборони занять Кемпо. Воно закрило всі зали для занять, стратило керівників і безжально викорінило Кемпо.
Лише після смерті “Залізної імператриці” розпочалося чергове відродження бойових мистецтв. Майстри, що залишилися в живих, почали потихеньку виходити з підпілля, щоб передавати свої знання. Період заборон і гонінь був надто довгим, і завдав непоправної шкоди традиції бойових мистецтв, оскільки багато майстрів, не бажаючи на той час передавати знання, забирали їх із собою в могилу. Проте процес розвитку вже розпочато.
Наступний період знову став своєрідним випробуванням – Кемпо зіштовхнулося із владою комуністів.
Комуністична влада Китаю докладала великих зусиль, щоб викорінити бойові мистецтва та майстрів як носіїв цих знань. Проте хвиля репресій торкнулася все ж таки не всіх. Багато хто міг вчасно виїхати з країни, тим самим зберігши життя собі та Кемпо.
Залишки Кемпо стали руйнувати “зсередини”. Бойове мистецтво було максимально акробатизовано – зовнішній аспект, а внутрішній – відбулася заміна цілей. Все, що можна побачити в сучасних китайських фільмах із нехитрими сюжетами, все це вже результат впливу компартії Китаю. Під кумачові гасла “наші шпагати найшпагатіші” та “наші сальто найбільші у світі” помирали залишки бойової традиції Піднебесної. Все важче було знайти хорошого Учителя, але ще важче було знайти хорошого Учня. З тривалими репресіями, розстрілами майстрів, видозмінами Кемпо, що відбуваються з багатьох причин, витіснялися зі свідомості людей початкові цілі та принципи, з якими створювалося Кемпо. Майстри перебували у глухому підпіллі та особливого бажання виявляти свої знання та навички у них не було.
На Всекитайському турнірі з військових мистецтв, що проходив у Пекіні в 1956 р. лише деякі вправи могли б стати доказом того, що Кемпо мало місце в китайській військовій традиції.
Часті та щільні контакти китайців з Кореєю, Японією, іншими країнами Далекого Сходу не могли не змішати культурні та соціально-філософські цінності народів цих країн. Не залишилися осторонь цього процесу системи психофізичного тренінгу людини. Саме тому майстри бойових мистецтв Сходу без особливих труднощів визначають у тому чи іншому вигляді (Школі) єдиноборств китайський, японський або якийсь інший корінь. І саме тому не варто, практикуючи якусь із систем бойових мистецтв Сходу, турбувати себе пошуками початкового джерела. Це заведе Вас у глухий кут, народить тисячі протиріч і поставить таку кількість питань, відповісти на яку протягом людського життя просто неможливо.
Китайський монастир “Шаолінь-сі” подарував світу унікальну систему вдосконалення людського духу та тіла. І хоча до наших днів вона дійшла в дещо зміненому вигляді, багато шкіл та напрямів бойових мистецтв використовують у своїй практиці елементи монастирського єдиноборства і донині. До речі, сам “Шаолінь-си” сьогоднішнього дня – це “туристична Мекка”, навколо якої розташувалася незліченна кількість Шкіл, Академій та інститутів “Шаоліньського Кемпо”. Будь-який бажаючий може позайматися там і отримати (за певну плату) барвистий сертифікат про те, що він – адепт “Шаоліня”, Сіфу, неперевершений Майстер, найкращий боєць Всесвіту і т. д., і т. п. Це, як розуміють всі розсудливі люди, – не більше ніж спосіб.
Справжнє мистецтво монастиря “Шаолінь-Си” викладається небагатьом, а методики та практики цього процесу для широкої публіки залишаються недоступними.
Є такий вислів, який, напевно, багато хто чув – “секрет школи”. Деякі цей “секрет” асоціюють з якимось надсекретним прийомом, вивчивши який можна побити всіх легко та ефектно. Інші думають, що це якась таємна фраза, вимовлена на вухо Учителем свого кращого учня, після якої він, учень, знаходить, чи не друге народження та просвітлення. Але річ не зовсім у цьому. Секрет – це метод передачі знань (див. попередній абзац). Можна вивчити всі прийоми якоїсь школи, і виконувати їх добре і правильно, але це не означає, що ви опанували систему цієї школи. Це лише видима частина, не захищена від сторонніх людей. Приховано саме методику тренування, методи підготовки тіла та духу. Вони є секретом (яп. хиден) будь-якої школи.
Восени 1936 року на церемонії, що проходила в храмі Шаолінь, Вень Тай Цзун офіційно оголошує Со Досіна своїм прямим наступником і урочисто проголошує його 21- патріархом Північношаоліньської традиції Іхемень Цюань (на Японію) – Кіта Серін Гівамон Кен.
Після цього він з’явиться у Шаоліні через 44 роки. У період 1979-1980 р. Со Досін кілька разів приїжджав у Китайський монастир ” Шаолінь ” . Його приймали як дуже дорогого гостя та одного зі справжніх зберігачів та продовжувачів мистецтва Шаоліньського Кемпо.
З цих поїздок розпочалася щира та плідна співпраця між Японським “Конго Дзен Сохондзан Сьріндзі” та Китайським “Шаолінь-сі”. Щорічний обмін делегаціями, спільна участь у фестивалях бойових мистецтв у Китаї та Японії, втілення у життя спільні проекти, — яскраво підтверджують ці слова.
Щиро поважаючи та високо оцінюючи діяльність ченців Шаоліня, Школи бойових мистецтв сучасності прагнуть максимально наблизитися до первісного монастирського Кемпо як джерела знання та натхнення. Цим же шляхом слідує японська система виховання тіла і духу Сьоріндзі Кемпо.
Тут можна поставити цілком правомірне питання: “Чому Бодхідхарма поставив напрямок розвитку тіла саме через бойові мистецтва?” На цю тему можна лише пофантазувати.
По-перше, він сам володів технікою індійського Кемпо, і як наслідок, саме вона була ріднішою та приємнішою для практики.
По-друге. У Шаоліні пріоритетним було відпрацювання парної техніки, досить поглянути на фреску на одній із стін храму, яку кілька сотень років зберігають як реліквію. На ній зображено тренування шаоліньських ченців. Примітно, що на фресці всі працюють тільки в парі або втрьох. Поодиноке виконання техніки не зображено. Так ось, при відпрацюванні техніки, зі зростанням швидкості атак та їхньої сили, за особливою методикою досягається цікавий стан. Цей стан можна охарактеризувати “на вістря клинка”. При цьому всі почуття та емоційне тло згасають, тим самим перестають спотворювати сприйняття навколишнього світу. Іншими словами, за допомогою кулачного бою, за наявності певної ментальної практики, свідомість виводиться на новий, більш високий рівень. У ці моменти відбувається повноцінне єднання тіла та духу людини. Він стає цілісним, знаходячи гармонію, спокій та силу.
Багато інших систем, які мають подібні цілі. Я маю на увазі “єдність тіла та духу”. Але саме бойове мистецтво, будучи своєрідним екстримом, має найвищий ККД. Коли на високій швидкості летить у ніс кулак або нога, володіючи при цьому гарною силою, то хоч-не-хоч свідомість починає тісно “співпрацювати” з тілом, для того, щоб уникнути неприємностей. Однак не все так просто. Не слід думати, що прийшовши в зал і почавши сильно бити один одного, можна досягати правильні стани. Тут потрібна певна підготовка свідомості. Вона досягається у практиці сидячої медитації (яп. дзадзен). І надалі, практика сидячої медитації та практика динамічної медитації (ембу) йдуть пліч-о-пліч, допомагаючи і доповнюючи один одного.
Лише після смерті “Залізної імператриці” розпочалося чергове відродження бойових мистецтв. Майстри, що залишилися в живих, почали потихеньку виходити з підпілля, щоб передавати свої знання. Період заборон і гонінь був надто довгим, і завдав непоправної шкоди традиції бойових мистецтв, оскільки багато майстрів, не бажаючи на той час передавати знання, забирали їх із собою в могилу. Проте процес розвитку вже розпочато.
Наступний період знову став своєрідним випробуванням – Кемпо зіштовхнулося із владою комуністів.
Комуністична влада Китаю докладала великих зусиль, щоб викорінити бойові мистецтва та майстрів як носіїв цих знань. Проте хвиля репресій торкнулася все ж таки не всіх. Багато хто міг вчасно виїхати з країни, тим самим зберігши життя собі та Кемпо.
Залишки Кемпо стали руйнувати “зсередини”. Бойове мистецтво було максимально акробатизовано – зовнішній аспект, а внутрішній – відбулася заміна цілей. Все, що можна побачити в сучасних китайських фільмах із нехитрими сюжетами, все це вже результат впливу компартії Китаю. Під кумачові гасла “наші шпагати найшпагатіші” та “наші сальто найбільші у світі” помирали залишки бойової традиції Піднебесної. Все важче було знайти хорошого Учителя, але ще важче було знайти хорошого Учня. З тривалими репресіями, розстрілами майстрів, видозмінами Кемпо, що відбуваються з багатьох причин, витіснялися зі свідомості людей початкові цілі та принципи, з якими створювалося Кемпо. Майстри перебували у глухому підпіллі та особливого бажання виявляти свої знання та навички у них не було.
На Всекитайському турнірі з військових мистецтв, що проходив у Пекіні в 1956 р. лише деякі вправи могли б стати доказом того, що Кемпо мало місце в китайській військовій традиції.
Часті та щільні контакти китайців з Кореєю, Японією, іншими країнами Далекого Сходу не могли не змішати культурні та соціально-філософські цінності народів цих країн. Не залишилися осторонь цього процесу системи психофізичного тренінгу людини. Саме тому майстри бойових мистецтв Сходу без особливих труднощів визначають у тому чи іншому вигляді (Школі) єдиноборств китайський, японський або якийсь інший корінь. І саме тому не варто, практикуючи якусь із систем бойових мистецтв Сходу, турбувати себе пошуками початкового джерела. Це заведе Вас у глухий кут, народить тисячі сперечань і поставить таку кількість питань, відповісти на яку протягом людського життя просто неможливо.
Китайський монастир “Шаолінь-сі” подарував світу унікальну систему вдосконалення людського духу та тіла. І хоча до наших днів вона дійшла в дещо зміненому вигляді, багато шкіл та напрямів бойових мистецтв використовують у своїй практиці елементи монастирського єдиноборства і донині. До речі, сам “Шаолінь-си” сьогоднішнього дня – це “туристична Мекка”, навколо якої розташувалася незліченна кількість Шкіл, Академій та інститутів “Шаоліньського Кемпо”. Будь-який охочий може позайматися там і отримати (за певну плату) барвистий сертифікат про те, що він – адепт “Шаоліня”, Сіфу, неперевершений Майстер, найкращий боєць Всесвіту і т. д., і т. п. Це, як розуміють всі розсудливі люди, – не більше ніж спосіб.
Справжнє мистецтво монастиря “Шаолінь-Си” викладається небагатьом, а методики та практики цього процесу для широкої публіки залишаються недоступними.
Є такий вислів, який, напевно, багато хто чув – “секрет школи”. Деякі цей “секрет” асоціюють з якимось надсекретним прийомом, вивчивши який можна побити всіх легко та ефектно. Інші думають, що це якась таємна фраза, вимовлена на вухо Учителем свого кращого учня, після якої він, учень, знаходить, чи не друге народження та просвітлення. Але річ не зовсім у цьому. Секрет – це метод передачі знань (див. попередній абзац). Можна вивчити всі прийоми якоїсь школи, і виконувати їх добре і правильно, але це не означає, що ви опанували систему цієї школи. Це лише видима частина, не захищена від сторонніх людей. Приховано саме методику тренування, методи підготовки тіла та духу. Вони є секретом будь-якої школи.
Восени 1936 року на церемонії, що проходила в храмі Шаолінь, Вень Тай Цзун офіційно оголошує Со Досіна своїм прямим наступником і урочисто проголошує його 21-м патріархом Північношаоліньської традиції Іхемень Цюань (на Японію) – Кіта Серін Гівамон Кен.
Після цього він з’явиться у Шаоліні через 44 роки. У період 1979-1980 р. Со Досін кілька разів приїжджав у Китайський монастир” Шаолінь”. Його приймали як дуже дорогого гостя та одного зі справжніх зберігачів та продовжувачів мистецтва Шаоліньського Кемпо.
З цих поїздок розпочалася щира та плідна співпраця між Японським “Конго Дзен Сохондзан Сьоріндзі” та Китайським “Шаолінь-сі”. Щорічний обмін делегаціями, спільна участь у фестивалях бойових мистецтв у Китаї та Японії, втілення у життя спільні проєкти, — яскраво підтверджують ці слова.
Щиро поважаючи та високо оцінюючи діяльність ченців Шаоліня, Школи бойових мистецтв сучасності прагнуть максимально наблизитися до первісного монастирського Кемпо як джерела знання та натхнення. Цим же шляхом слідує японська система виховання тіла і духу Сьоріндзі Кемпо.
Тут можна поставити цілком правомірне питання: “Чому Бодхідхарма поставив напрямок розвитку тіла саме через бойові мистецтва?” На цю тему можна лише пофантазувати.
По-перше, він сам володів технікою індійського Кемпо, і як наслідок, саме вона була ріднішою та приємнішою для практики.
По-друге. У Шаоліні пріоритетним було відпрацювання парної техніки, досить поглянути на фреску на одній зі стін храму, яку кілька сотень років зберігають як реліквію. На ній зображено тренування шаоліньських ченців. Примітно, що на фресці всі працюють тільки в парі або втрьох. Поодиноке виконання техніки не зображено. Так ось, при відпрацюванні техніки, зі зростанням швидкості атак та їхньої сили, за особливою методикою досягається цікавий стан. Цей стан можна схарактеризувати “на вістря клинка”. При цьому всі почуття та емоційне тло згасають, тим самим перестають спотворювати сприйняття навколишнього світу. Іншими словами, за допомогою кулачного бою, за наявності певної ментальної практики, свідомість виводиться на новий, більш високий рівень. У ці моменти відбувається повноцінне єднання тіла та духу людини. Він стає цілісним, знаходячи гармонію, спокій та силу.
На мою думку, саме цей факт є основною причиною, через яку було зроблено вибір у бік бойового мистецтва.
Багато інших систем, які мають подібні цілі. Я маю на увазі “єдність тіла та духу”. Але саме бойове мистецтво, бувши своєрідним екстримом, має найвищий ККД. Коли на високій швидкості летить у ніс кулак або нога, володіючи при цьому гарною силою, то хоч-не-хоч свідомість починає тісно “співпрацювати” з тілом, для того, щоб уникнути неприємностей. Однак не все так просто. Не слід думати, що прийшовши в зал і почавши сильно бити один одного, можна досягати правильні стани. Тут потрібна певна підготовка свідомості. Вона досягається у практиці сидячої медитації (дзадзен). І надалі, практика сидячої медитації та практика динамічної медитації (ембу) йдуть пліч-о-пліч, допомагаючи та доповнюючи один одного.
Ось таке поєднання вправ, спрямованих на досягнення певного стану тіла та свідомості, і є традицією храму Шаолінь, дбайливо збереженої та доопрацьованої ченцями храму Сьоріндзі.
Ось таке поєднання вправ, спрямованих на досягнення певного стану тіла та свідомості, і є традицією храму Шаолінь, дбайливо збереженої та доопрацьованої ченцями храму Сьоріндзі.
